Полякам я не просто співчуваю, сьогодні я захоплений ними. Як благородно, як гідно, як урочисто і, водночас, щиро проводжає ця країна своїх кращих людей. Не на цвинтар. А прямо в історію: білу від чистого благородства, червону від крові своїх страждальців. Ці два кольори — і в час боротьби, і в годину лиха. І в дні скорботи.

І тому ми, українці, як ніхто інші знаємо: Polska nie zginęła. В єдності Вона пройде через це страшне випробування. І вийде — зміцненою, сильнішою. Ми співчуваємо. Але, даруйте мені, ми ще й трохи заздримо… Коли бачимо цей величезний натовп. Ці тисячі і тисячі, що зі сльозами на очах аплодують своєму Президентові в час проїзду кортежу з труною. Люди, ніби молитву, ніби сакральні слова, вимовлюять: «Za twoim przewodem, złączym się z narodem». Ми бачимо: це з'єднання відбулося. Важким шляхом: через кілька поділів, через Катинь, через Варшавське повстання і Солідарність. Але справжня історія, справжні цінності об'єднали спільноту. І спільнота стала повноцінною європейською нацією.

Знову в історії Речі Посполитої сталася трагедія. Знову в Катині. Країна — в стані шоку. Мабуть, вони відвикли від трагедій, мабуть ми до них звкили: копальні, літаки, будинки… Страшно, що гинуть люди, ще страшніше, що інформація про їхню загибель стає якоюсь «дежурною»… Це десь там, там, на Донеччині знову копальня… Знову будинок старий обвалився там… ну там… Не в нашому житті! Чому від поляків не чути цих «там»? Мабуть тому що замість «там» вони в багатьох випадках вживають «тутай».

Живучи в Росії, я спостерігаю багато того, що пов'язано з польською трагедією. Зі смоленською трагедією. З катинською трагедією. Все змішалося: патетика, пропаганда, політика, щирість, скорбота, ксенофобія, виправдання, чутки, порожні розмови, щирі слова, сльози, злоба, усмішки… все це є. Все це поруч. Керівники Росії висловлюють такі добрі слова на адресу Польщі, яких кілька днів тому уявити було важко, телевізійна полонофобія змінилася полонофілією (сьогодні в прайм-тайм на найбільш рейтинговому державному каналі покажуть фільм «Катинь», а ми тиждень тому думали, що для цього потрібна була б революція), мітинги нашистів і молодої гвардії юних путіністів біля польської амбасади змінилися чергами людей зі свічками й квітами… А хтось (не без уродів) в звичній манері ірнонізує: немов, так тобі панська Польща й треба. Але по телеку таких вже не показують. Багато хто смоленським подіям взагалі уваги не приділяє, бо це трапилось десь «там» і не з «нами»…

Лех Качинський, якого в Росії не дуже-то й любили, і ті десятки достойних синів Польщі, до яких теж тут було різне ставлення, трагічно гинуть саме в Росії, саме під Катинню… Вони ніби промовили останні слова росіянам і полякам, зрештою — і українцям (в Україні, Польщі, в Росії): «не забувайте, що Ви — люди, не забувайте — що життя є великою цінністю!» Якщо ми почуємо ті голоси, людство не побачить ані третьої катинської трагедії, ані третьої світової війни. Сьогодні я сумую. Але разом з тим я гордий, що був сучасником цих Людей і кажу їм за це слово «Dziękuję».