29-го березня небайдужа вінничанка Аня Маранчук зібрала кілька однодумців і здійснила спонтанну благодійну акцію. отримувачі допомоги — чотириногі мешканці притулку «Планета». як часто буває, добра справа не залишилася без покарання.

далі — розповідь від першої особи.



Viva la Castracia!

Ця історія почалась з того моменту, коли якось абсолютно випадково я почала дивитись програму «Міняю жінку». Я не фанат цієї програми, але іноді просто приєднуюсь до мами, адже разом дивитись такі собі розважальні шоу набагато цікавіше та веселіше. Але цього разу мене вразила жінка, яка направляла всю свою енергію не на побут, дітей чи ще якісь тривіальні буденні та сімейні речі… Вона щиро прагнула покращити світ, проявляючи милосердя до знедолених цього світу …

Глибоко вражена добротою жіночого серця, я вирішила, що прийшов нарешті час діяти. Агітую друзів піти в притулок для тварин «Планета», адже сірі та сумні фото на сайтах вказували на реальну ситуацію даного закладу з нестачею фінансування, нестачею харчів, одним словом, нестачею. Треба діяти, подумала я і почала робити перші кроки.

Переконати друзів допомогти притулку було неважко, адже справа достойна і благородна. Тому в неділю 5 активних та невгамовних захисників тварин вирушили шукати їстівні продукти в «м'ясо-мобільному павільйоні». О, павільйон, ти такий м’ясистий, такий свинячий, телячий, кістляво-мордатий та дорого-смачний. Місце, де трапляються дива! Позитивно налаштовані, ми гордо розповідали продавчиням та продавцям про свою місію милосердя та обездолених братів наших менших.

Реакції були досить різні. Хтось давав кісточки та шматки м’яса; хтось казав, що собаки свинину не їдять (цікаво звідки така думка…), а хтось не знаючи як збрехати молов дурниці типу «Це кістки не мої, це – свинячі…»

Наколядувавши пакунок кісток, ми купили 5 кіло ячмінної крупи та вирушили творити добро. Сабарівська 5 знайшлась досить просто. Погода стояла чудова, така сонячна та привітна. Це був справжнісінький весняний день і ніщо не пророкувало лихо.

Брама в притулок була відкрита… Боячись зайти у середину, ми подзвонили у дзвінок… Знов і знов… та нікого не було. Менеджер, з яким ми зв’язались по телефону пообіцяла, що цуцики не будуть агресивними, якщо ми з ними трохи поспілкуємось…

Так ми і зробили… хоча було страшно. Собаки, великі і маленькі, криві та кволі, здорові та недуже весело та дружньо махали хвостами, шкутильгали та стрибали на нас, вітаючи на своїй законній території. Боже, як їх було багато… Собачий гавкіт дзвенів у вухах і було дико бачити стільки тварин в одному маленькому і занедбаному місці.



Нам було страшно, дивно та ніяково. «А де люди?», питали ми… «Де вони?»
Нарешті на горизонті намалювалась працівниця притулку, приємна жінка років 50. Відчуваючи себе місіонерами, ми гордо віддали харчі та речі, які так ретельно збирались дома та на центральному ринку. Ми це зробили!

Але тут і сталась халепа… Кудлатий волохатий пес на призвістко Кастрація не втамувавши спокусливого запаху кісток, що були в моїх руках, ніжно вкусив мене за ліву гомілку… «Аааа, за що?»

І тут почалась паніка… Перша думка була про сказ, друга – куди іти, сьогодні ж неділя. В лікарні Ющенка нам сказали звернутись на Київську. Друзі, не покинули мене в біді і заспокоюючи супроводжували мене аж до самого травмпункту… Нам було весело, адже не кожний день таке побачиш, і цікаво що ж буде далі.

«Доброго дня, пане лікарю, Ви розумієте, ми з друзями пішли в притулок для тварин в результаті чого, мене покусала собака».

Мда, після такого пояснення лікар спитав скільки мені років, коли це сталось і взагалі нащо ми туди ходили. Далі розумний дядько пояснив, що критична ситуація, в якій я опинилась залежить від собаки, який мене покусав. О, надзвичайний пес, Кастраціє! Тепер я буду думати про тебе день і ніч, молитись за твоє здравіє та рахувати 10 днів, за які ти не мусиш померти! Viva la Кастрація! Моє життя пов’язане з твоїм! Як сильно я не хочу отримати 40 уколів у шлунок та жити рік без алкоголю! Будь ласка, живи та будь здоровий, мій любий пес Кастраціє! Я ніколи тебе не забуду, адже разом з твоїм укусом я отримала незабутні враження, жарти друзів та щеплення від стовбняку, так на всяк випадок…

До речі, я вдячна тобі, друже. Як сказала власниця притулку, а потім ще й лікар, лагідний дотик твоєї щелепи передвіщає заміжжя в близькому майбутньому. Може це і є причина твоєї уваги? Хай там як, але 7 квітня і поцікавлюсь станом твого здоров’я. Сподіваюсь з полегшенням зітхнути, почувши завітну фразу: «Кастрація живий!»



розповідь: Ганна Маранчук
фотограф: Ольга Кавуненко