оскільки мені довелось пожити найбільше з юзерів цього сайту, то помітила таку тенденцію: з кожним роком це свято перетворюється у все більшу показуху і фарс((( такий собі акт обов*язкового рагулізму… відчуття приблизно ті самі, коли дивишся, як педофіли і вбивці з числа наших можновладців смиренно ставлять свічечку перед камерами…

Зневагою до таких «обрядів» мало чого добитись можна…
просто радянсько-емпешна структура справді викривила християнські звичаї: за померлих моляться, як молились ранні християни на гробах померлих мучеників, тому і тепер на престолі в церкві під обрусом зашити часточки мощей, без яких не можливо було б правити літургію. А от їсти за спасіння померлих — це вже і не язичницьке, і не сучасне — просто ніяке.

ковши круговые, запенясь, шипять на тризне плачевной Олега…
В поминальну неідлю з мамою намагаємось швидше піти додому. Її дратують застілля біля кожної могили — із запахом каклєт-мняса-гоїрків-самогону. дратують розпашілі пики з липкими ротами і мокрі під пахвами сорочки. дратує звін гранчаків і дурне в цьому місці — «будьмо» і за «прікрасних дам». Щось все це не тримається купи. Бо на цвинтарі хочеться сумувати за рідними, що пішли, подумки погомоніти з ними, обійняти стареньку тітку і згадати, як я малою сперечалась з її чоловіком, що зараз лежить під калиною.
І ми йдемо — за родинно-дружнє застілля. І будемо щось там пити і їсти і до смерканку згадувати. Іноді за столом зриватиметься сміх — бо в житті були зовсім різні історії, хтось витиратиме сльози, які в цей день світлі. І ніхто-ніхто не буде дурним чи п*яним.