22 Серпень 2008 Немає коментрів Версія для друку

Ми все таки були іншим поколінням і не розуміли, яке значення має для наших викладачів ось так відкрито в студентському колі вшанувати Василя Стуса, великого українського поета, в країні, де за квіти до пам’ятника Шевченку виключали з університету. Для нас , покоління 80-х , такий вечір вже був звичним явищем і ми більше переживали за якість, ніж очікували репресій за факт проведення.
***
Студенткою я була активісткою Товариства української мови і брала участь у підготовці і проведенні перших вечорів пам”яті Василя Стуса .
Минулого року двоелося писати спогади про це, і зараз майже дописані частини вирішила оприлюднити. (Бо повсюди народ розповідає про хроніки незалежності.., а ми теж, Химко, люди…

На травневі свята 1990 у Вінницю прибув автобус з львівським студентами, які їхали в Рахнівку виступити перед земляками Стуса.
Ми , студенти педагогічного інституту, звичайно, зібрались, аби їхати разом з ними.
Того дня були суцільні непорозуміння.
Львіських студентів під приводом першотравневих святкувань з автобусом не пустили в місто.. Через це, ми довго не могли знайти одне одного, а також їх автобус. Двох вінницьких активістів я буквально побачила з вікна трамвая, і змогла їм розказати, куди їхати. Сашка Доберу з гітарою ми мали підібрати в Гайсині, але, звичайно, всі часові графіки збились, і він нас не дочекався.
Дорогою ми зупинились на могилі Данила Нечая. Лідер львів’ян виголосив невелику промову, яку я добре запам’ятала. «Прости нас батьку Нечаю, що ми йшли до тебе по такій дорозі. Коли ми переможемо,то встелимо її мармуром. ”. Часто згадую його слова, або ми не перемогли, або не дотримуємо слова.
Нарешті добрались до Рахнівки. Попередньо студенти Олесь Петренко І Толя Харкавий вже були в селі,домовились про зустріч, виступ, і серед усього іншого обіцяний був обід( мали навіть заколоти свиню, за словами директора школи).
Та з цим не були згодні якісь “хтосі”, бо все було не так як обіцялося.
Свиня точно не постраждала, львів’ян навіть не пустили до клубу, а ще вони в запалі почали дискусію з селянами про “червону ганчірку ” ( тобто прапор, який висів з нагоди першого травня), що не сподобалось селянам, і ті мали свої думки про синьо-жовтий колір… До бійки не дійшло, і молодіжна колона рушила на подвір’я Синьківських, до криниці. Там читали вірші, наші – гарно, львів’яни - так собі, зате вони краще співали ..
Назад повертались ввечері, неймовірно голодні,. Пам’ятаю, як ділились бутербродом з котлетою, яку я передбачливо поклала в сумочку.
Біля стусівської садиби я зірвала гілочку бузку, було вже передчутя, що беру участь в небуденних подіях, і буду потім згадувати це ( звичайно, я не могла подумати, що писатиму про це спогади, а надто – що забуду деякі моменти).
А гілочка бузку і досі зберігається в томі Лоренцо Валли, коли я навмання розкрила цю книгу, аби покласти бузок, хотілося мені, щоб на тій сторінці було написано важливі значимі слова, але нічого такого я тоді не знайшла. Зараз, відкриваючи цей том 20 років по тому я читаю назву твору “Об истинном и ложном благе. О свободе воли”, і ,для закінчення сюжету хочу навести цитату з цієї сторінки.

Символи, ми повсюди зустрічали символи.. Ми були трохи “святі”, як у вірші Лесі Українки, але молодість – не надає значення символам, щось інше було для нас першорядним,відкриття світу, відкриття поетичного слова, української мови, стусових рядків “Воля, заради чого живе людина…”,і все ж – Бог вкраїнських днів прокинувся….і торкнувся нас своєю рукою. Аби ми жили з печаттю Його дотика.

Вдруге ми потрапили у Рахнівку восени 1990 року, 5 вересня там було заплановано перше офіційне вшанування Стуса, в річницю його смерті. Ми , звичайно, таке оминути не могли. Підозрюю, що посадові особи Рахнівки навряд чи були раді нам і не збирались нас запрошувати. Так чи інакше ми вирішили влаштувати солідний виїзд, цілим автобусом, як львів’яни.
Якраз тоді студенти видавали самвидавчу газету. Так виходило,що від реалізації цієї газети залишались якісь кошти ( щось пам’ятаю мова йшла про 1000 крб.) і хлопчача компанія обіцяла найняти автобус.
3 вересня, напередодні поїздки з’ясувалось, що автобуса немає. Чому – не уявляю, але я крепко розсердилась через їх безвідповідальність, мабуть, і через те,що забагато часу вони проводили в гульках і дегустації спиртного, замість праці для громади. Той рух був більше чоловічий, дівчата допускались до прийняття рішень неохоче, і я по всьому дізналась: автобуса немає, поїздки не буде.
Треба було щось шукати, і ми пішли в комітет комсомолу. Чому? У них, мабуть, був автобус.
- Не знаю, - сказав нам секретар, на жаль не пам’ятаю його прізвища, люди ви наче серйозні, але хто ж шукає автобуса за день до поїздки. Чому ви не прийшли раніше?
Риторичне запитання, я його готова була задавати безконечно, але є тут треба було рятувати честь громадської організації. Я була настільки наївна в стосунках, що не зрозуміла цієї риторичності і почала пояснювати,,що була домовленість, але зірвалась І у нас є гроші, ми заплатимо.
Комсорг інституту був серйознішою людиною ніж ми, він не тільки передзвонив і домовився про автобус, але й пообіцяв оплатити наш вояж ( ми наче були комсомольцями? Чи вже ні? О пам’ять, де ти? Вступ у комсомол пам’ятаю, а вихід – ні)).
І ми поїхали.
Пам’ятаючи голодний травень я напакувала повну торбу різних наїдків, та це й попередила практичну подругу Лілю про це ж. Батони, кілька пачок масла, помідори – мали врятувати нас від голоду. На диво – це не було відчутне для моїх фінансів, студентська стипендія відмінниці і невисокі ціни, і конфіскація помідор з ящика на кухні), оце і все фінансування. Зараз на таку поїздку я б писала б проект, чесно.
Отож ми завантажились студентами, викладачами з кафедри української літератури Марією Сметанською та Борисом Хоменком, і поїхали на Рахнівку.
Інтриги додавала легкова машина світлого кольору, яка їхала за нами, всю дорогу , туди і назад. Сашко Ємець навіть запитав, чи не підвезуть вони його до Вінниці, відчував своїх майбутніх колег.

В Рахнівці були помітні зміни. Не скажу, що нас зустріли як рідних,але “міропріятіє було підготовлено, і, звичайно, ніяких студентів на сцену допускати не бажали. Після довгих переговорів дозволили вихід на 10 хвилин. Нам вистачило.
Справу в тому,що вшанування Стуса проходило за традиційними державними канонами. Щось там співали етнографічні ансамблі ( а ми не могли зрозуміти, яке то до Стуса має відношення), вчителька місцевої школи Ольга Федорівна прочитала доповідь, складену з цитат з “України “ Стус там достукувався до влади, але вона не встигла, чи він не встиг ”, та інших видань. Я зараз розумію, що життєвий досвід Ольги Федорівни стримував її від власних висновків, і уявляю, як вона мучилась, компонуючи ці непоєднані цитати, та ще й мабуть у райкомі переглядали і затверджували… Це я розумію зараз, але тоді…
Ми були обурені. Ми вважали,що так можна тільки знущатись над поетом , в якого обдумували кожне слово. До початку нашого виступу я вже добряче завелась.
Але і голова сільради – теж.
Він сказав – 10 хвилин і став за сценою з годинником, відлічуючи час. Я не жартую, буквально, він казав таке – у вас ще 7 хвилин, 5 хвилин. Я на ходу компонувала виступ, виштовхуючи то Доберу з гітарою, то когось з віршем, а голова мене добряче роздратував.
Шановні голови сільрад! Якщо ви хочете не мати проблем зі студентами і читаєте ці рядки, не робіть так, як цей пан, не будіть в студентах їх кращі якості. Випустіть їх на сцену з їхніми віршами на годину, на дві, повірте, ніхто їх до кінця не дослухає, і читати вони їх гарно не вміють, самі зганьляться..А якщо ви хочете мати проблеми – дайте їх 10 хвилин, і ви прославите і себе і своє село.
Але ще одна група додала символізму в цю подію. Гайсинські неформали притягли магнітофон і стали стверджувати, що Реквієм Моцарта – улюблений твір Стуса, і зауваживши наші 10 хвилин, запропонували приєднатись , тобто у нас було 10 хвилин і на пісні і на вірші, і ми ще домовились з гайсинськими неформалами про магнітофонний реквієм в кінці виступу ( 10 хвилин), з одночасним запалюванням свічок. На словах виходило гарно. Свічки вони привезли, ми не додумались.
От голова собі відлічує хвилини, і тут він помічає свічки, які ми збираємось запалювати. Чомусь у нього почалась істерика., він кричав, а ми запалювали і передавали в зал, і, не знаючи, як це зупинити, він почав гасити свічки руками.
Я вже майже нічого не бачила і не усвідомлювала, а Ліля розповідала – біля мене стояв місцевий хлопчик, я даю йому свічку, а він – бере.
В кінці-кінців заведена цими свічкогасінням я вискочила на сцену і виголосила найкращу промову в своєму житті. Горіли свічки, в залі була повна тиша, а я щось говорила про Стуса. Була я таки в трансі, бо нічого з тієї промови не пам’ятала вже наступного дня, тільки останні слова “Пам’ятаймо його, пам’ятаймо його. .”.
Закінчилась історія як завжди парадоксом. Представник гайсинського райкому, який сидів у залі поруч з Марією Сметанською, зауважив як гарно ви зі свічками придумали. .”.

Писала Оксана Яцюк на минулорічне замовлення обласної бібліотеки.