13 Серпень 2008 Немає коментрів Версія для друку

Останні дні життя великої українки пройшли в Сурамі, на грузинській землі.
Померла вона в серпні 1913 року. Про це вірш Віталія Коротича.

Поети тяжко помирають,
Але ж безсмертніють тоді,
Коли талант, мов ключ від раю,
У часі топлять, як воді…

А їй вмиралось дуже легко
Між сніжних гір, мов мерзлих мрій,
І час, як восени лелека,
Над нею плив у вирій свій,
Де хмари небо смугували,
Важке, як непросохлий тиньк…

Вже вчені десь проектували
Найперший кулемет і танк.

Століття кров”ю ще не змило
Своїх героїв імена
І лиш за рік початись мала
Найперша світова війна.

Ще тих, кого заб”ють - не вбили,
Тим, хто потоне, - снилась вись.
І гори - срібні, сніжні, білі -
Стояли через овид весь,
Де небо в хмарному лахмітті
Ховало сонячні мечі.

…..Безсмертя ще було за смертю,
А смерть стояла при плечі.

І час зав”язувався виром,
І по усіх шляхах мело,
І Грузія торкала вітром
Вкраїнки змучене чоло.

І поетеса смертнотіла
Вже розчинялася в літах,
Коли до неї прилетіла
Надія, наче білий птах.

Святкова, як земля в неділю,
І чиста, мов дитячі сни….
В поетів душі із надії,
Тож і не нищаться вони.

Над сніжно-білими горами,
Над сірість брил, над хмарну твань
Стояли зорі - сині брами
До краю вічних сподівань.

Над всі недолі та потали,
Над страти всі та над бої
Безсмертя Лесине вростало
В народ, що народив її.

І квола невисока жінка
Лице підводила бліде.

…..Народжувалась Україна
Для світу, що на смерть гряде.