23 Травень 2008 Немає коментрів Версія для друку

19 травня померла директорка Вінницького обласного краєзнавчого музею Людмила Кароєва. З щирим співчуттям всім, хто її знав і любив, друкуємо текст виступу Катерини Висоцької на поховальній церемонії .
На цьому майдані, біля музейних стін цього разу нас зібрала сумна подія, велике горе.
На кожній поховальній церемонії звучать слова про чесноти небіжчика. Та далеко не завжди їх можна мовити з чистим серцем, як цього разу.
Людина, з якою ми прощаємося сьогодні, уміла бачити фальш в усьому: у людях, у подіях, у мистецтві. І, живучи у нашому не надто справедливому світі, завжди залишалась вірною собі.
Людмилу Ростиславівну ніколи не вабив солодкуватий присмак влади. Вона не раз відхиляла пропоновані високі посади, бо перш за все жила справою. І заслужені нею титули та звання -є результат лише довгої розумної та цілеспрямованої роботи.
Головним, у діяльності Людмили Ростиславівни Кароєвої,
як керівника, була апеляція до кращого у кожній людині, вміння виховати у ній справжнього музейника… У світі існує така професія, яка неможлива без любові і здорового фахового фанатизму до неї.
Людмила Ростиславівна всю себе віддала музею. Єдиний запис у трудовій книжці - 37 років як один день -шлях від екскурсовода до директора.
Обдарована від природи дивною сполукою аналітичного розуму, нестримної творчої фантазії, і неабияким талантом дипломата, Людмила
Ростиславівна вміла в зародку гасити усякі конфлікти, і направляти емоційну енергію у робоче русло.
Вона ніколи не воювала проти чогось, а завжди боролась «ЗА» щось.
її ДОБРО було не ДОБРОМ що з кулаками, і непротивлення злу, а ДОБРОМ, що перемагало Зло (у тому числі й у самій собі) на розумовому, інтелектуальному рівні.
Смерть філософа незрима,
часто мнима. Він якось її минає -
Сам не знає. І майна не залишає
І нічого.
Та чомусь весь білий світ Тримається за нього.
Ці рядки, написані дорогою для Людмили Ростиславівни людиною - Володимиром* Прилипком, значною мірою про неї… Те, що залишила вона по собі на цьому світі - реальне і зриме: у новому приміщенні музею, у новому підході до культури у нас на Поділлі, і до музейної справи зокрема. У синові Андрієві та й врешті - у кожному з нас.
І проводжаючи рідну нам людину в останню путь промовимо традиційні у даному випадку слова:
«Простіть їй, якщо завинила перед ким!»._,
Ще раз «Простіть їй!»
І ще раз «Простіть!»