Правозахисників турбує черствість окремих громадян.
29 02 200827 лютого в газеті «33-ій канал» поміщено лист читачки газети Ксенії САВЧУК під заголовком «Кого захищають наші правозахисники?». Можна зрозуміти обурення людини, яка щодня стикається з порушеннями прав колгоспників, «яких обікрали їхні голови та влада, робітників, яких викинули на вулицю, вкравши заводи і фабрики». Однак неможливо покласти на одні терези порушення прав людини, що виявляється в позбавленні життя, чи застосуванні тортур з крадіжкою майна чи звільненням з роботи. Не можна бути черствим до долі інших людей.
Стосовно засуджених, що перебувають в Літинській ВК № 123, власне створено умови, що загрожують їх життю. Проявом цього стала смерть 12 лютого 2008 року засудженого Ігоря Романенка, 1978 року народження. Це сталося через три дні після перевірки цієї колонії комісією Державного ДДВП на чолі з заступником Голови п.Ільтяєм та представниками Секретаріату Уповноваженого ВР України з прав людини. Комісія ніяких підтверджень фактів знущань над в’язнями з боку адміністрації колонії не виявила.
Вже понад десять років до Подільського центру прав людини звертаються родичі засуджених з повідомленнями про неймовірно жорстокі умови, в яких утримуються їх сини, брати, друзі. Однак побоюючись зашкодити своїм родичам відмовлялися письмово оформлювати такі звернення.
Строк відбуття покарання завершується, і ті, хто витримав умови колонії, повертаються назад в суспільство. Далі вони живуть поряд з Вами, пані Ксеніє, а в душі несуть образу на увесь світ, що допустив існування перенесених ними знущань.
Завдання правозахисників полягає в тому, щоб дотримувались права кожної людини. Щоб правова система держави захищала від порушень прав кожної людини. Особливу увагу ми звертаємо на захист прав тих, хто сам цього зробити не може.
З повагою
Михайло Бардин,
голова Правління
Подільського центру прав людини
Мені здається, такі листи “замовлені”. Чи не помічаєте ви останнім часом певну кампанії по дискредицій громадських організацій ? Минулого тижня дивлюсь сюжет по телебаченню про дітей, яким робили щеплення манту і у них виявились проблеми зі здоров”ям. Резюме журналіста:батьків “підбурюють” громадські організації, зацікавлені у відміні обов”язкових щеплень!!!!!!
Можливо, нам написати колективного листа, наприклад Катерині Лук”яновій і пояснити їй, чим займаються громадські організації, якщо вона досі цього не зрозуміла?
Із зрозумілих причин, я не зможу назвати свою фамілію, але скажу, що у Літинській Виправній Колонії №123 нині відбуває покарання мій брат. Сподіваюсь мого листа –відгук буде надруковано, бо мовчати не можна. Люди які відбувають покарання повинні бути захищенні від свавілля чиновників у пагонах і лямпасах. Під час побачення із братом він мені непомітно передав записку у якій розповів, що у них практикується катування засуджених із приниженням їх честі та гідності. Їх заставляють їсти нечистоти із вигрібної ями туалета.
Один із в’язнів Ігор Романенко, який був ініціатором скарги – звернення до координатора Вінницької правозахисної групи Дмитра Гройсмана, був таємно переведений «на виховання» до Виправної Колонії 114 Могилів – Подільського району і смертельно закатований. Йому на голову надівали противогаз, перекривали кисень і коли той почав задихатись і втрачати свідомість то у трубку пускали ці нелюди цигарковий дим. Внаслідок цього у нього виникла гостра –серцева-коронарна недостатність і він помер у страшних муках 12 лютого о 23 годині.
Цікаве в тій історії те, що комісія з представників прокуратури та уповноваженого Верховної ради з прав людини, яка перебувала з перевіркою у Літинській колонії і начебто зустрічалась із Романенко Ігорем, насправді, то був не він. Уже мертве тіло Романенка, коли комісія поїхала, вночі знову було привезено із Могилів – Подільської колонії 114 назад до Літинської і поміщено до медичної частини, де фельдшер константував смерть буцім-то від «серцевої недостаточності». А те, що він був побити ніхто навіть не звернув уваги. Коли брат перебував у Вінницькій тюрмі і очікував розпреділення до колонії, то він своїй матері сказав, аби лише не відправили відбувати покарання до колонії 114 Могилів – Подільського району, начальник Лисенко якої влаштовує над засудженими набагато ізощренні методи катування ніж їсти нечистоти та опускати людей у яму із людськими відходами. Як страшилку розповідають, що один в’язень не витримав знущання начальника колонії 114 і стрибнув на колючий провід по якому було пущено струм. Тоді цю смерть скрили. Щоб його не перевели до колонії 114 моя мати вимушена була дати декому гроші. Прошу надрукувати мого листа. Громада повинна знати, що насправді відбувається за колючим дротом. З щирою повагою Наталка М., ваша постійна доброзичлива читачка.
З Катериною Лук”яновою доречно зустрітись під час її приїзду до Вінниці.
Щодо кампанії з дескридитації громадських організацій, то вона є перманентною. Протистояти їй можна лише професійною діяльністю, що більшість громадських організацій Вінниччини і намагаються робити.
А якось пані Катерину бачила у вінницькому “ЕКО-маркеті”, вона разом з хазбентом харчі купувала. А ще її хазбент “родом” з громадських організацій. Тому, цілком можливо, що “дєло” вона знає із середини))
Боже, помагай громадським організаціям профісійною діяльністю допомагати добрим людям і перешкоджати негідникам!
Із зрозумілих причин, я не зможу назвати свою фамілію, але скажу, що у Літинській Виправній Колонії №123 нині відбуває покарання мій брат. Сподіваюсь мого листа –відгук буде надруковано, бо мовчати не можна. Люди які відбувають покарання повинні бути захищенні від свавілля чиновників у пагонах і лямпасах. Під час побачення із братом він мені непомітно передав записку у якій розповів, що у них практикується катування засуджених із приниженням їх честі та гідності. Їх заставляють їсти нечистоти із вигрібної ями туалета.
Один із в’язнів Ігор Романенко, який був ініціатором скарги – звернення до координатора Вінницької правозахисної групи Дмитра Гройсмана, був таємно переведений «на виховання» до Виправної Колонії 114 Могилів – Подільського району і смертельно закатований. Йому на голову надівали противогаз, перекривали кисень і коли той почав задихатись і втрачати свідомість то у трубку пускали ці нелюди цигарковий дим. Внаслідок цього у нього виникла гостра –серцева-коронарна недостатність і він помер у страшних муках 12 лютого о 23 годині.
Цікаве в тій історії те, що комісія з представників прокуратури та уповноваженого Верховної ради з прав людини, яка перебувала з перевіркою у Літинській колонії і начебто зустрічалась із Романенко Ігорем, насправді, то був не він. Уже мертве тіло Романенка, коли комісія поїхала, вночі знову було привезено із Могилів – Подільської колонії 114 назад до Літинської і поміщено до медичної частини, де фельдшер константував смерть буцім-то від «серцевої недостаточності». А те, що він був побити ніхто навіть не звернув уваги. Коли брат перебував у Вінницькій тюрмі і очікував розпреділення до колонії, то він своїй матері сказав, аби лише не відправили відбувати покарання до колонії 114 Могилів – Подільського району, начальник Лисенко якої влаштовує над засудженими набагато ізощренні методи катування ніж їсти нечистоти та опускати людей у яму із людськими відходами. Як страшилку розповідають, що один в’язень не витримав знущання начальника колонії 114 і стрибнув на колючий провід по якому було пущено струм. Тоді цю смерть скрили. Щоб його не перевели до колонії 114 моя мати вимушена була дати декому гроші. Прошу надрукувати мого листа. Громада повинна знати, що насправді відбувається за колючим дротом. З щирою повагою Наталка М., ваша постійна доброзичлива читачка.
Просто жах. Слів немає…в якій країні ми живемо?
от виникає у мене запитання, як ці пости вклинились у наші? адже коли ми писали, то цих листів не було, ми обговорювали інші теми. Хто може прояснити, як це сталося? Може старший сайтовик?
і я наче регулярно на са
Просто пані Ксенія САВЧУК забула народне прислів*я, згідно зя ким від суми і ще там чогось не варто зарікатись… Якщо врахувати, що за чужі злочини в наших тюрмах сидять багато людей, яких туди запроторили лише тому, що “правохоронцям” треба боротись з висюками, дуже дивує така позиція. Варто лише згадати відому тепер на цілий світ Світлану Зайцеву, яку просто так , ні за що, вбила ця система, залишивши сиротами трьох маленьких дітей… За логікою пані Ксенії САВЧУК її не треба було захищати?
мене більше хвилює, як цей коментар з”явився. Бо я регулярно на сайт заходжу, і дивно, що такий коментар пропустила.
Мир Вам!
ПРОКУРОРУ ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
Шморгун Олександру Семеновичу
Драган Олександра Григоровича,
редактора газети «Слово Боже – УПЦ»
с. Флорине, Бершадський район,
Вінницька область
———————————————————
КОПІЯ; Генеральна прокуратура України,
Служба Безпеки України, Міністерство Внутрішніх Справ України,
Уповноваженому із прав людини Верховної Ради України
Редакції газет; «Голос України», «Урядовий кур’єр», «Правда
України», радіо «Свобода»; інформаційна агентства «Уніан»,
«Укрінформ», «Інтерфакс – Україна». Правозахисні організації;
«Міжнародна Ліга захисту прав громадян України»,
«Українська Гельсінська Спілка з прав людини», Вінницька
правозахисна група, Харківська правозахисна група,
«Донецька правозахисна група».
З А Я В А !
Приводом для написання цієї заяви послужив офіційний лист від Старшого помічника прокурора Вінницької області Кобилянського А.Г., від 17.03.2008 року за № 16)58-08.(Копію додаю). Аби внести ясність в суть справи скажу, що з лютого 1992 року було засновано нашу безкоштовну обласну православну газету «Слово Боже – УПЦ». Зокрема, наше видання розповсюджується у місцях позбавлення волі. На адресу нашої редакції газети надходить чимало скарг від ув’язнених, які відбувають покарання у Виправній Колонії 114, села Воєводчинці, Могилів – Подільського району, Вінницької області. Засудженні через своїх батьків повідомляють про нелюдське, жорстоке поводження з ними зі сторони адміністрації колонії. Порушуються їхні Конституційні права. У згаданому виправному закладі більш менш можна існувати, якщо маєш гроші, які потрібно платити керівництву. Є інший вихід; потрібно співпрацювати із адміністрацією колонії у якості освідомітеля. Якщо заплатиш, то дають легку роботу, якщо ні то таких осіб чекає понаднормова важка праця при виготовленні тротуарної бруківки та металевої сітки. Існують випадки, що засуджені не витримують жорстокого поводження і ріжуть собі вени, оголошують голодування. Одним із видів катування у Виправній Колонії 114 є такий метод; до начальника Лисенка О., заводять засудженого і ставлять спиною до стіни. Заставляють зігнути ноги у колінах. На витягнуті вперед руки дають тримати стілець. Час від часу на стілець кладуть важкі книжки. Від цього знущання у людей виникає різкий біль у м’язах і дуже часто вони втрачають свідомість. На цей випадок у столі начальника є нашатирний спирт. Другим способом катування у цьому закладі є таке; на людину надівають противогаз. Перекривають кисень, і коли він починає втрачати свідомість через протигаз пускають цигарковий дим… Третім видом катування у Виправній Колонії № 114 є такий спосіб; на людину надівають наручники, прив’язують до ніг так, аби вигнулась спина. Підвішують на гачок і починають бити…Четвертий спосіб катування начальник Виправної Колонії Лисенко Олег, жартома називає «Завести будільнік». Це коли людині у задній прохід засовують міліцейський кийок (дубінку), і за годин-никовою стрілкою прокручують декілька разів. Розповідають, що від болю, ув’язненні так несамовито кричать, що аж обсипається штукатурка на потолку. П’ятим видом знущання над людською особистістю є те, що людині просто не дають спати. При спробі заснути на неї лиють холодну воду та за ноги підвішують униз.
Багато скарг надходить на те, що проживають вони в антисанітарних умовах, своєчасно не надається їм медична допомога. Взимку в приміщенні холодно, погане незадовільне харчування. Найпоширенішим захворюванням є туберкульоз, виразка шлунку та гастрити.
Про ці усі неподобства я повідомляв на адресу керівників нашої держави, прокуратури та іншим структурам. З приводу цього у мене була у січні розмова із Старшим помічником прокурора області Кобилянським А., який вимагав у мене, аби я назвав прізвища ув’язнених, або їх батьків, які скаржаться. Однак я маючи побоювання за їх особисту безпеку і керуючись Законами; а саме статтею 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в України»; Ст.. 8 і ст.. 10 «Європейської конвенції з прав людини, на захист конфіденційності і джерела інформації» та до рішень Європейського суду, скористався своїм правом на нерозголошення джерел отримання інформації, зокрема, відомості про особу, яка передала мені інформацію за умови нерозголошення її імені.
Про те, що може статися із ув’язненим, прізвище якого правозахисниками було оприлюднено, я можу взяти за приклад Літинської Виправної Колонії 123. Тоді ув’язнений Ігор Романенко звернувся до правозахисників, за що поплатився своїм життям. Він при загадкових обставинах помер. Якщо я оприлюднив би прізвища тих 8 чоловік із виправної колонії 114, то не думаю, що у них життя там стало кращим. Є багато способів, на перший погляд законних, аби адміністрацією відомстити їм. Це може бути те, що їх звинуватили б у порушення внутрішнього розпорядку установи, буцім-то невиконання плану роботи. У гіршому випадку їх просто могли б застрелити склавши відповідний протокол, за буцім-то спробу втечі.
По моїм заявам до Виправної Колонії 114 приїджають відповідні контролюючі служби. Однак ці перевірки вони здійснюють у Могилів –Подільському кафе-барі. Керівницство колонії у такому випадку влаштовує їм цілодобові п’янки –гулянки- сауни. Тому і не дивно, що за результатами перевірок «нічого не підтверджується». Однак є тут і позитив. Як повідомляють мені із колонії 114 нині у них покращились умови проживання, праці, харчування. Найголовніше зупинились масові катування людей. І за це слава Богу.
Зараз у своєму листі Кобилянський знову пише, аби я з ним 24 березня зустрівся і оприлюднив джерела отримання інформації. Я відмовляюсь це робити керуючись вищеназваними документами, а також посилаюсь на ст. 63 Конституції України. Я не хочу, аби на моїй совісті була іще одна смерть засудженого, або засуджених буцім-то від «серцевої недостатності». Я знаю, що начальник Виправної Колонії 114 Лисенко Олег та заступник прокурора Тростянецького району Зайко Тарас із підключенням Бершадського райвідділу міліції готують моє ідеальне убивство. Однак вони там підключили деякі служби, аби перевірками морально познущатись з редакції газети «Слово Боже – УПЦ». Померти я не боюсь; на все воля нашого милосердного Господа Бога. Мовчати я не буду, тому, що кожна людина створена нашим Творцем за Його подобою і заслуговує на людську гідність. Навіть у Конституції нашої держави написано, що забороняється катування людей, приниження її гідності.
На цьому залишайтесь із нашим милосердним Господом Богом!
З повагою;
=ДРАГАН О.Г.=
21 березня 2008 року.